У нинішній владі сидять ті, хто крав разом із Януковичем — Юрій Шухевич

Юрій-Богдан Шухевич – Герой і син Героя. В буквальному сенсі. Його батьку, керівнику ОУН, головнокомандувачу Української повстанської армії Роману Шухевичу, звання Героя України було присвоєно в 2007-му, за президента Ющенка. Щоправда, Янукович хотів те звання відібрати, в 2010-му Донецький апеляційний адміністративний суд визнав незаконним президентський Указ. Однак довести діло до кінця «профессор» не встиг. А сину головного командира УПА присвоїли Героя на рік раніше – в 2006-му. Юрій Шухевич відсидів у таборах більше тридцяти років. Вперше його «взяли» у тринадцять, забрали від матері, помістили в дитбудинок для дітей «ворогів народу» на Донбасі. Звідти він двічі тікав додому. А далі почалися табори вже «недитячі».

Однак прощаючись, Юрій Шухевич, якому так і не вдалося отримати жодної освіти окрім «тюремної», галантно цілує ручку, а в розмові сипле цитатами великих людей.

Словом, наша сьогоднішня розмова – з людиною непересічною, народним депутатом України VIII скликання, членом Української Гельсінської Групи, політичним в’язнем (у 1948–1956, 1958–1968 і 1972–1988 роках, організатором і головою УНА-УНСО Юрієм Шухевичем.

…Юрію Романовичу, ви якось сказали, що Донбас Путіна не цікавить. Його цікавить вся Україна і він буде намагатися зробити все, щоб по шматку відривати Харківщину, Херсонщину, Одещину. Ви маєте рацію, приміром, 10 квітня в Одесі відбулася невеличка «розминка» «русского міра», мовляв, не розслабляйтесь, ми тут все контролюємо…

Скажіть, будь ласка, чи достатньо міцна сьогодні наша держава, аби протистояти подібним «розминкам», які в будь-яку хвилину можуть перерости у відкритий наступ?

Ви знаєте, достатньо міцна. Нас згуртували, зміцнили оті події, які відбулися на Майдані в 2013-14 роках під час Революції Гідності. Але не треба забувати, що ми — постгеноцидна нація і це дуже відбилося на нас. Загинули кращі. Залякали, придушили… Нам давали в голову, і ніхто не відважувався сказати правду. Але нація відроджується в четвертому поколінні. Ще ці, як казав Ленін, «родимые пятна капитализма» (а у нас, виходить, «родимі плями большевизму») у нас є. І ще вони будуть. Ну не зникнуть же вони так швидко.

Але ж зараз у нас війна і…

…і загрози збільшуються, так. Оживають прихильники того «большевизму». А з другого боку — Росія провокує, підбурює, підкуповує, засилає сюди своїх агентів. Але я знаю, що навіть та п’ята колона вже не зламає Україну.

Не боїтесь реваншу?

Реваншу я не боюся. Молодь, яка народилась 25 років тому, — власне, вони от-от прийдуть до влади, от-от вони замінять тих, старих…

Ми маємо свою історію, своє минуле, свою ідентичність. Ви знаєте, не дуже я Кучму поважаю, але та його геніальна фраза: «Україна – не Росія». Ми інакші. І Майдан показав, що ми – інакші. А вони – конгломерат рас і народів, то також треба не забувати. В Башкирії думають по-одному, московіти по-другому, мордва по-третьому, а якути по-четвертому. “Все это вместе и есть Россия”, — як сказав колись царМикола І маркізу де Кюстіну.

Ви знаєте, я був на Донбасі в 1947 році і знаю, який був Донбас тоді. І ще й досі, подивіться, Сватове — це північ Луганщини, біля Харківської області. Там і сьогодні гарно говорять по-українськи. Бо то їх рідна мова. Правда, — це суржик донський, але це вже питання інше. Але по-українськи говорять!

Я вам скажу, що коли ще за часів Кучми, пригадуєте, був той інцидент з островом Тузла, вже тоді багато російськомовних обурювалися: «Что им здесь нужно? Пусть они порядки у себя в России наводят, а не у нас!». Ви знаєте, то мені нагадувало Ірландію, яка практично втратила свою мову. А ірландські націоналісти ще в 19 столітті говорили на англійській мові. Тобто, хоч би з чортом, аби проти Англії!

Але, безумовно, ми повинні усвідомити: говорячи по-російськи, ми говоримо мовою нашого окупанта, агресора, нашого ворога.

Пробачте, але в тому є наша українська лінь. Я зустрів у Львові хлопців з Сумської області. Вони по-російськи між собою балакають, я кажу: хлопці, що ж ви по-російськи? А вони зі мною почали по-українськи говорити. Чого ви говорите по-руськи?, — знову питаю. Ну, ми вже так звикли. Оце «звикли». І що — відвикати? Але то, все ж таки, певних зусиль вимагає. А треба відвикати!

Читайте також:

Джерело

Загрузка…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *